Поиск

Добавить в RSS-ленту

Архивы

«На Харківщині горить склад боєприпасів»

28 августа, 2008

Моя військова спеціальність по дємбелю — «фахівець зі зберігання боєприпасів». Я служив на подібному арсеналі. Коротше кажучи не можуть боєприпаси просто так вибухати, Снаряди, а тим паче і ракети зберігаються у розібраному вигляді. Окремо снаряд, окремо гільзи, окремо запал, окремо порох. Кожен штабель захищений земляним валом у 5-6 м. Спонтанні підриви найцінніших і найнебезпечніших боєприпасів, що зберігаються у підземеллях — з області фантастики. Там іскри бути не може в принципі.

Це — диверсія.

Приховування масштабних крадіжок кольорових металів — перше, що спадає на думку.

…Як же вона була остогидла та клята трава. Я служив на подібному ракетно-артилерійському арсеналі , але мабуть дещо більшому. Територія, десь 3 км х 4 км, по вінця заповнена ракетами, снарядами, порохом і таким іншим вибуховим причандаллям. (Після армії, у воєнкоматі, глянувши на номер моєї частини, мене перепитами чи допускався я до ядерної зброї? Так от шо було в тих окремішніх підземних сховищах…)

Служба зводилася до нескінченного розвантаження вагонів і вартуванням «аби воно не загорілося». Тисячі вагонів вибухівки — це вам не жарт. При частині була пожежна команда, з таких же солдатиків строкової служби. Їх ганяли, як хортів. Ми (вантажники) хоч і втомлювалися фізично, проте хоч якась внутрішня свобода в нас була. Наприклад на Території можна було розстебнути верхнього гудзика і засунути руки у кишені. Можна було не віддавати честь і не карбувати крок. Не шикуватися строєм і не горлати дурних пісень. Можна було навіть жартувати з лейтенантами і прапорами. За КПП, у містечку, все це , звичайно, зникало. Розвантажували ми ті кляті ящики (по 80-120 кг) цілорічно, з одним вихідним на тиждень. У неділю зазвичай — спортивний праздник , тобто біганина у протигазі по периметру, на предмет отражения условного противника. Неабияке «свято», та все ж не ящики.

Єдиним приводом покинути частину — похорони. В ту місцевість де я служив привозили тіла забитих солдатиків з Афганістану, зі стройбатів, мабуть і самогубців. По закону похорони брала на себе держава, а ми забезпечували «військові почесті» — несли гроба, стояли обабіч нього в караулі, виконували прощальний салют з автоматів. Спершу дуже все це нервувало — довкола сльози, крики матерів, а тебе постійно допитуються чи ти не з Афганістану? чи не товаришував бува з покійним? Доводилося виправдовуватися, що ні, я ось тут поряд в 30 км, і якось воно від того було ніяково. Пізніше, на наступних похоронах вже ніщо тебе вже не зачіпає і тільки й думок, аби швидше погодували.

З травня по жовтень вихідних не було. Після вагонів (до 18-ї) і до самої ночі ми косили, збирали і вивозили ту саму траву, аби вона раптом не зайнялася і не наробила лиха. Дощової ночі нас піднімали по тривозі і розкидали по всій Території. Ми мали спостерігати чи не гримне де блискавка. Тоді треба бігти до телефону і викликати пожежного потяга, а він постійно напоготові.

Салабони звичайно втрачали по 15-20 кг ваги вже за перші місяці. Ходили як примари, хиталися від вітру, «шугалися» своєї тіні. Ця доля не обійшла й мене. Постійного місця у столовій у мене не було, я харчувався за тими столами , де були люди в наряді. Тому перші півроку за свою пайку довелося буквально битися, бо на неї претендували інші, мовляв їжа для нашого столу, а ти хто такий?. Що й казати були мені непереливки. Нескінченне миття казарми, прибирання снігу (півночі одні згрібають купу — там, інші півночі — перекидають її назад) , розвантаження вугілля — все це уночі. Тільки й думок, аби бодай шось вкинути до рота і хоч трохи поспати. Їжа — перловка з комбіжиром, кілька у томаті, чай/компот, й так місяцями. Прихопиш бувало недоїдену дідами скибку, заховаєш її нишком до рукава… та шо там казати.

Якось ми працювали по 15-16 годин на добу (снаряди, порох, бетонний вузол, щебінь, вугілля, «колючка») і за якийсь місяць зовсім видохлися. Солдатики «посипалися». Той пальці зламає, в того меніск на коліні, у того диски на хребті повискакували, тому біль руки викручує — стогне ночами, а той раптом візьме та й здуріє — зніме ремня і почне гамселити усіх довкола бляхою — довелося зв’язувати. Зрештою кількох солдатиків комісували по інвалідності. І от у один із днів ми застрайкували. О 18-й годині пішли у казарму, на все начхали і полягали спати. Діди, звичайно, — у ліжка, а салабони, яким навіть й сідати заборонено (тому у салабона ззаду на штанях чорна полоса від чобіт — сидить лише навпочіпках) — полягали прямо на підлогу, хто де. Лягли і поснули. Прибіг черговий офіцер по частині, і замість того, аби надавати стусанів, викликати прапора, вишикувати усіх на плацу, випаскудити останніми словами і погнати на роботу… він мовчки попереступав сонних салабонів, порухом руки заткнув рота переляканому дневальному — не галасуй, — і пішов собі геть. Це був чи не єдиний вияв людяності , з яким я стикнувся в армії за два роки.

Ми вийшли на роботу наступного дня. Нам зорганізували додатково чай + булочку. Хоч щось.
Нашу понаднормову роботу радше за все закривали на цивільних, а гроші керівництво ділило поміж себе. Все вказує на те.

—————————

Так шо трава поміж штабелями, як Новобогданівці, у нас не загорілася. У нас загорілася компресорна станція. Вона була якраз поряд з цехом, де з утилілованих снарядів виплавляли тротил. Хтось щось вчасно не вимкнув, поплавилася ізоляція — от вона і загорілася. Справа була взимку, мороз був під мінус 20, але від нас аж парувало — від адреналіну. Ми заскочили усередину, почати викидати шафи, меблі, ще й зопалу вікна повибивали. Проте полум’я було таке, що мусили втікати. Пожежна машина під’їхати не змогла — дорога була закладена купою брухту. Ми налетіли на нього як мурашки і розтягли врізнобіч за якісь хвилини. Пожежники подерлися із сокирами на дах, пробили дірку в шиферині, але спрямувати туди шланга не встигли, бо почали вибухати компресорні котли. Вибух був такої потужності, що зруйнувалися стіни і впав дах. Це і загасило полум’я. На щастя ніхто серйозно не постраждав.

—————————

Іншого разу зайнялася цистерна з бензином. Поряд було 20 вагонів з порохом, тому цивільні, з машиністом на чолі, одразу накивали п’ятами. І це правильно, бо на дідька воно кому треба? Тому гасити довелося нам -рабам Советской власти. Шланги з пожежної машини виявилися закороткі, довелося відчіпляли вагон і перекочувати вагони вручну (ломи під колеса — і хукай, дай боже здоров’я). Погасили майже голими руками — закидали піском, і залили піною, коли дотягли шланга. Це трапилося одразу після суботньої бані , тому чистеньке (неробоче) хебо геть забруднилося в мазуті. Довелося відмочувати його у солярці. «Як згадаю — злюсь.»

——————

Неочікувано для себе я став замком. Поцарював може тижднів зо два і відмовився. 8 рублів замість 7 — не бозна який стимул. Та й совісно: салабонів замало, на все їх не настачить, вони й так плачуться й ходять чорними. Після моєї відмови прапор передав владу банабакам, від чого невтішні салабони звичайно стали ще чорнішими. До акорду, та й на акорді, я був просто бугром, що теж непогано. По дембелю мені дали сержанта. «На дідька?» подумав я, і не минуло й року як мене знову на кілька місяців забрали до війська на цей раз у партизани.
…Банабаки таки зламали мені носа. Але то інша історія.

——————

Якось ми вантажили на переплавку латунні гільзи від снарядів. Стояли вервечкою 15-20 чоловік від штабеля до вагона, і кидали їх один одному. Рухи відпрацювані до автоматизму — вловив, розвернувся, кинув далі, і так година за годиною. Час от часу процес припиняється, по ланцюжку лунала команда — «не кидай». Наступний за мною не послухався і автоматично кинув. У такім випадку свою гільзу треба кинути під ноги, а чужу зловити. Я своєю гільзою прикрився, а кинута мені відскочила і так дала по зубам, що в очах потемніло.
…Лікування того переднього зуба затяглося на роки, пломба за пломбою, аж поки він нещодавно не зламався під корінь. Довелося ставити коронку. Загалом все обійшлося під 300 доларів. І чому я, дурень, не кинув ту гільзу?
Лікування хребта позаторік затягло чи не утричі більше. Дякувати лікарям обійшлося без операції.
За ці гроші тепер від армії було б дешевше відкупитися :-/.

———————-

Один із офіцерів, розказував, що був на на комплексій перевірці в такій же частині як наша, тільки на Далекому Сході. Він був відповідальний за протипожежну безпеку. Зазвичай перевірка триває з тиждень. По закінченні — грандіозна пиятика, яка власне і була головним номером програми. Отже прокинувся той офіцер серед ночі від відчуття, що його неначе гамселять ногами по голові. Виявилося, що довкола все вибухає: ПТУРСи летять над головами, штабелі зі снарядами розлітаються — все як у тій Новобогданівці. Офіцер хоч який був п’янющий, а притьмом метнувся шукати генерала, у якого були підписані ним напередодні акти перевірки. Видер папку з рук генерала, тут таки подер на шматки акта («противопожарное состояние удовлетворительное») і тільки після цього з чистим сумлінням побіг ховатися у якесь укриття.
Коли він це розказував, ми аж знетямилися від реготу.




|




Оставить отзыв