Поиск

Добавить в RSS-ленту

Архивы

Были ли герои на Батькивщине?

12 марта, 2008

5 жовтня 2003-го року виповнилося 125 років зо дня народження визначного воєначальника УНР Петра Федоровича Болбочана. Національно-визвольні змагання українського народу 1917-21 рр. стали однією із найважливіших подій в історії нашої держави.

Проте, коли мова заходить про Українську Народну Республіку (УНР) Симона Петлюри, недоброзичливі опоненти Української революції одразу згадують негативні її сторони: перш за все, єврейські погроми; по-друге, як правило, знищення Петлюрою та його оточенням палкого прихильника української державності, визначного воєначальника, полковника армії УНР Петра Болбочана.

Доводиться визнати, що беззаперечних аргументів, аби виправдати ці факти, не має.
Для нас, хмельничан, цікавим є те, що обидві трагічні події доби УНР безпосередньо пов’язані з Поділлям та Проскуровом. Якщо, про проскурівський єврейській погром 1919 р. вже багато писалося, то події щодо засудження та страти Болбочана залишаються й досі маловідомими.

* * *

Проскурівський єврейській погром

15 — 16 лютого 1919 у місті Просукурові відбувся збройний виступ пробільшовицьки настроєних сил із метою захоплення влади в місті. Силами вірних Директорії військ (Запорізька бригада, 3-й Гайдамацький полк) повстання було придушене, після чого в єврейських кварталах Проскурова почався погром, який ініціював отаман Семесенко. Наслідок кривавих подій – убито 390 чоловіків, 309 жінок, 76 дітей, поранено близько 500 осіб єврейської національності. За іншими даними загиблих було близько тисячі. До міста у зв ‘ язку з погромом прибув головний отаман Симон Петлюра. За його наказом була роззброєна частина Семесенко і віддано розпорядження про створення спеціальної комісії для розслідування погрому.

***

Петро Федорович Болбочан

Петро Федорович Болбочан

Петро Федорович Болбочан народився в 1883 році у с. Гіджеу Хотинського повіту, що на Буковині. Свою військову кар’єру розпочав у 1905, вступивши до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Ще в училищі Болбочан, щонайменше ризикуючи кар’єрою, засвідчив свої симпатії до української національної ідеї, організував гурток для поширення української мови, за що й був попереджений начальником училища про те, що він (начальник) «никаких мазеписких организаций в училище не потерпит».

Першу світову війну у 1914 Болбочан зустрів в ранзі поручника 38-го піхотного Тобольського полку. У 1917 дістав тяжке поранення в груди, після лікування був зарахований на інтендантську посаду 5-го корпусу, який перебував на той час на фронті. У листопаді 1917 Болбочан мав уже ранг підполковника й нагороду за виняткову хоробрість у боях проти німців.

Після проголошення незалежності України Болбочан сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк і був призначений його командиром. Новопризначений командир мав на меті поширити українізацію на весь корпус. Спершу він сформував старшинський загін, який у боях із червоним військом М. Муравйова на підступах до Києва заслужив бойову славу і щиру подяку від Центральної Ради УНР. Згодом цей полк було включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії.

У лютому 1918, після залишення Києва під натиском переважаючих більшовицьких сил, Центральна Рада нарешті визнала необхідність створення регулярної армії для захисту держави. Залишки окремих військових частин було вирішено об’єднати в окремий Запорізький загін на чолі з генералом К. Прісовським, заступником якого став полковник Петро Болбочан. Останній був призначений також командиром 2-го куреня цього загону, який незабаром, зайнявши Житомир, розпочав наступ на Київ і 2 березня звільнив столицю.

У квітні Болбочан очолив Кримську групу Армії УНР, яка провела вдалий наступ на півдні України та зайняла Джанкой, Сімферополь, Бахчисарай.

З кінця квітня 1918 Болбочан командував 2-м Запорізьким полком у складі Запорізького корпусу. У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського.

Наступного місяця Директорія УНР призначила Болбочана командуючим Лівобережною армійською групою, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, “полковник Болбочан – найвизначніший отаман української армії того часу…”

Безпідставні звинувачення

Успішний командир, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів, які почали розповсюджувати чутки про антиукраїнські настрої Болбочана. Особливо вони поширилися після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова. Полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто навіть не звернув увагу на безвихідні обставини, в яких опинилася українська армія, і, якби не відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. До того ж, негативне ставлення до себе викликав відвертий і щирий характер Болбочана. Він, не криючись, різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх.

Парадоксальний факт: головна військова сила, на яку спиралася Директорія – Запорізький корпус і загін Січових Стрільців, найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії, а в її особі українській державі війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Не може не викликати подив і те, що до критики та наклепів щодо особи Болбочана прилучився і голова Директорії В. Винниченко, а за ним й Головний отаман С. Петлюра та його оточення. Отож, безпідставно були навішані негативні ярлики на людину, яка захищала і відстоювала інтереси українського народу.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом, арештували, та привезли до Києва. Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Полковник замість «спокійного вичікування», усно і письмово гнівно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, атестуючи їх як дрібних авантюристів та інтриганів і в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування. Це ще більше ускладнило його становище. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Перед наступом більшовицьких військ Болбочан без слідства і суду був відправлений у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади.

Кривава розв’язка

Тим часом справи для української армії розгортаються найгіршим чином. Втративши Київ, Житомир, Вінницю, УНР на початку червня 1919 р. опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини – Запорізький корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

За таких обставин член Директорії Андрій Макаренко з рідним братом Григорієм умовили Болбочана приїхати до Чорного Острова і зустрітися з Петлюрою, пообіцявши йому свою підтримку. Болбочан дотримав слова і приїхав на зустріч з Петлюрою, після якої полковник повідомив братам Макаренкам, що той зустрів його «чемно і навіть сердечно», але замість направлення на фронт, запропонував поїхати до Італії за полоненими українцями. Це було необхідно для формування нових військових частин. Стало зрозумілим, що Петлюра затягував час у вирішенні справи Болбочана і бажав таким чином відлучити його від активної діяльності в Україні. Болбочан погодився на пропозицію Петлюри і 9 червня поїхав із ставки (станція Чорний Острів) до Проскурова попрощатися з вояками рідного йому Запорізького корпусу. Саме тут він здійснив необачний вчинок, який був розцінений Директорією УНР як спроба державного перевороту. Старшини Запорізького корпусу запропонували йому залишитися при корпусі, і він на це погодився. Присутній при цьому державний військовий інспектор Гавришко (до якого звернулось командування запоріжців) пообіцяв оформити це самочинне призначення.

Самочинне перебрання командування над Запорізьким корпусом Болбочаном внесло переполох у ставці. Петлюра видав розпорядження Дорошенківському полку про негайний арешт Болбочана, що й було зроблено 10 червня без всякого опору з боку останнього. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд, який виніс йому смертний вирок. Петлюра, аби уникнути відповідальності за присуд, виїхав на фронт й не запобіг його виконанню. Вирок на вимогу Ради Міністрів підписав Наказний Отаман, заступник Петлюри Олександр Осецький.

Григорій Макаренко, відчуваючи свою провину у цій справі (бо саме він з братом умовив Болбочана прибути до уряду із Станіслава), зробив спробу призупинити виконання смертного вироку. На його прохання міністр юстиції А. Левицький, прем’єр-міністр Б. Мартос і член Директорії Андрій Макаренко призупинили виконання смертного вироку і призначили нове слідство. Його чомусь було доручено вести колишньому царському урядовцю, українофобу П. Лихопою-Башевському. Після двотижневого допиту Болбочана, він залишив раніше винесений вирок у силі, а сам втік до… денікінців. 28 червня 1919 року неподалік від Кам’янця-Подільського на станції Балин полковника Петра Болбочана розстріляли. Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

* * *

Беручи до уваги свідчення дійових осіб того часу, їх спогади, архівні документи, нині відомо, що полковник Болбочан ні Українській державі, ні її керівникам і командуванню армії не зраджував. Жодних фактів, крім загальних фраз про підозру в намірах заколоту, не відомо. Єдиною його провиною є порушення дисципліни, що виявилося в самовільному перебрані на себе обов’язків командуючого Запорізьким корпусом, хоча це й було вчинено за допомогою державного інспектора. Такий “проступок” Болбочана аж ніяк не міг бути підставою для винесення смертного вироку. Історія діяльності та загибелі Болбочана стала не лише його особистою трагедією. У ній, як у дзеркалі, відбилися всі проблеми державотворчого процесу УНР, непорозуміння між тогочасними урядовцями та політиками.

На сьогодні, нажаль, місце поховання Болбочана не відоме. Знаємо лише, що десь, поблизу станції Балин Дунаєвецького району.

Проте, зберігся будинок, де він зупинився у Проскурові перед арештом. Це двоповерховий будинок на вул. Театральній, 36 (колишня – вул. Мільйонна), який був споруджений у 1914 році домовласником Вулем для потреб міського банку (у радянської часи тут був поштамт, а з 1970-х АТС–6). У червні 1919 року будинок займав штаб Запорізької групи. Тут і арештували Болбочана. Ми переконані, подолянам слід вшанувати пам’ять одного з найвизначніших воєначальників УНР Петра Болбочана, та встановити пам’ятні знаки і у Балині, і у обласному центрі.

Сергій Єсюнін
завідувач відділу новітньої історії
Хмельницького обласного краєзнавчого музею




|


  1. 26 июля, 2012 @ 4:28 пп
    alx пишет:

    Слава великим Українцям !!! Слава Україні !!!


|
RSS feed отзывов к статье |





Оставить отзыв