Поиск

Добавить в RSS-ленту

Архивы

Срочно требуется переводчик с «руського» на «русский»

18 января, 2008

Как известно российским исследователям летописи Киевской Руси написаны на официальном языке — церковнославянском (т.н. старославянском, общеславянском) 3 уровней — высоком, среднем и низком (в зависимости от насыщенности местными лексическими особенностями), созданным просветителями Кириллом и Мефодием на основе солунского диалекта болгарского языка.

Перевод с этого языка на современный русский значительных проблем у российских специалистов не вызывает.

Однако огромное количество слов в этих летописях, имён собственных а также надписей на предметах обихода и строениях выглядят довольно странно по отношению к церковнославянскому языку. Почему в неофициальных, а иногда и в официальных, исторических документах проскальзывают ошибки, отклонения от нормативного «литературного», т.е. церковнославянского написания и почему эти ошибки носят систематический характер? Почему в княжеских грамотах адресованных простым жителям или современникам можно наблюдать огромное количество слов и выражений не присущих церковнославянскому? Очевидно это следы некого абсолютно и навсегда исчезнувшего с лица земли языка использовавшегося руськими в быту, в отличии от высокого литературного церковнославянского, использовавшегося в летописях и межславянском документообороте.

В качестве теста кандидат должен:

а) перевести слова из следующих категорий:

* Имена собственные:

„Лыбидь”, „Угорське урочище”, „Лядські ворота”, „Печерська лавра”, „Довбычка” и т. д.
(летописи Х-ХІІІ века)

„Кыив”, «кыяни»
(Слово о полку Игоревом)

* Имена руських и московских князей:

Володымер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко,Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.

* Имена простых руських людей:

Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина.
(новгородские берестяные грамоты)

* Надписи на вещах, строениях:

„Коваль Людота”.
(надпись на мече XI века)

Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.), святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже, Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Володимир (двічі ХІ і ХІІ ст.), Янъчынъ, хрест, не хотячи, геть, порося.
(надписи, зафиксированные в Киевском Софиевском соборе (ХІ-ХІІІ век)

«А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]» (надпись на чаше черниговского князя Володымера Давидовича, не позднее 1151 года).

* Княжеские грамоты Киевской Руси, летописи, бытовые слова :

«У име отця и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галичского, кнезь Берладськый свидчую купцем [месии]бриським да не платіт мыт у гради нашем [у Ма]лом у Галичи на изклад, разви у Берлади и у Текучом и о[у]радох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угръськым и руськым и чес[кым], а то да платіт николи жь разви у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обит. [В лито] от рождества Христова, тисещу и стъ и тридесять и четири лит місяця мае 20 день».
(грамота князя Ивана Ростиславича, 1134 год)

Переписчик одной из двоих копий «Изборника» (написанных на старославянском) умудрился наделать там ошибок. В нескольких словах вместо закономерной в старославянском языке буквы «h» он использовал «и»: нимая, симя, исцили, видома, пламениє ; перепутал»и» с «ы»: выны (вместо вины), трызны (вместо тризы), просты (вместо прости), помыслы (вместо помысли, повелительное); написал чоловhка (вместо человhка), Илля (вместо Илия), ходъ (вместо годъ), он є давъ, уставивъ (вместо старословянского далъ, уставилъ), пьємо (вместо пиємъ), помагає (вместо помогаєтъ) и т.п.
(Изборники Святослава 1073 и 1076 годов)

Новгородские берестяные грамоты ХІ — ХV века, выявлено и опубликовано более 700, в основном деловая переписка написанная на старославянском. Но уже от начала ХІІ века заметно отклонение в написании в пользу не литературных традиций: «и» вместо «h» и не церковнославянских слов: тоби, съби,нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ
всихъ сиротъ, чого, чоловhкъ, жона моя, чоломъ, отьць, куницю, сороцицю, пшеници; роздилилъ, розумно, господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госп’ода, домівка, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (союз) и т.д.

Ошибки в «Слове о полку Игоревом» написанном на церковнославянском: во всём тексте употребляется старославянская форма имени «Владимиръ», но один раз «Володимиръ»; так же храбрый, и вдруг: хороброє гнhздо; пять раз слова дhвиця, дhва написаны через h, а шестой через и: красною дивицею; через h написаны слова полетhти, одолhти, разумhти, но написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); девятнадцать раз употребляется окончание прилагательного -аго (стараго, великаго), а в двадцатый раз проскакивает -ого: поганого Кощея; Совсем не старославянские выражения и формы слов: лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу.

б) описать правила формирования падежей, закономерностей в склонении и т.п. в следующих примерах:

Странная форма имямъ (ХІІ век) вместо старославянской формы именьмъ, Янъчынъ от Янъка. ХІІІ ст. странные окончания для прошедшего времени -в, а не -л: азъ моливъ. Вместе с помилуй мя в ХІІІ ст. встречается помилуй мене.

изменение глаголов на «-ти» (жити, нести и т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), форма обращения (брате, дружино, княже и т.п.), переход «е» в «о» после шипящих (чоловік, жона, пшоно и т.п.), замена «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога-дорози, жинка-жинци, кожух-кожусы и т.п.).

Странная форма обращения: куме, господине, Онсифоре, дhво; существительные мужского рода в дательном падеже имеют окончания-ови, -еви: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; в родительном падеже в существительных мужского рода попадается окончание -у там, где должно было бы быть -а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Попадаются: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ. Много странных глагольных форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.

в) решить языковую загадку:

в традиционных народных песнях т.н. «украинцев» (т.н. «колядки», «щедривки») иногда попадаются песни удивляющие росссийских филологов и историков своей абсурдностью, например:

Дано:

Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.

Вопрос: о какой пашне и засеве на Новый год (зима) идёт речь? Каково происхождение песни? В какое время она создана?

г) провести короткое исследование существующих славянских языков и написать короткий отчет с основной тезой — существует ли среди них язык похожий на таинственный исчезнувший «низовой» бытовой «руський»?

Методические материалы к тесту:

а) Мелетий Смотрицкий (церковнославянская грамматика, 1619 год):

«Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады»

б) “Синоним Славеноруськый” (словарь ХVII века) руськые слова – „даремний”, „дах”, „дмухаю”, „драбина”, „дякую”, „жартую”, „жебрак”, „журба”, „зараз”, „безодня”, „шаленство”, „вдячний”, „шпиталь”, „шаленство”, „зброя”, „волоцюга” и т.д.




|


  1. 20 января, 2008 @ 7:14 дп
    Саша пишет:

    Прям так уж «срочно» требуется? 🙂
    Это дело может и подождать лет ещё с тысячу.

    Потом ещё интересней будет.
    Можно будет заодно заняться переводами языков 21 века на тогдашние современные. 🙂

  2. 20 января, 2008 @ 10:44 дп
    MAG пишет:

    А цікаво, скажіть? 🙂

    Шкода просто, що звичайні обивателі не знають історії і ведуться на ширпотреб, ну зовсім же спрощений. Я звичайно і тут досить спрощено і стисло виклав деякі цікаві моменти, лише згадав про рівні написання літописів і т.п., насправді все складніше, мова це як велечезні жорна, хід яких можна міняти лише за тривалий час і з наявністю відповідних засобів.

    Ну як, вдалося пройти тест на посаду? 🙂 Якщо щось незрозуміло то можу допомогти 🙂

    Загадки в)-г) вдалося відгадати? 🙂

  3. 20 января, 2008 @ 9:37 пп
    Саша пишет:

    В) Почему Новый год?
    До 1700 года он праздновался 1 сентября, конечно… 😉 🙂

    Г) Тут пока не собрался.
    Довольно сложный вопрос для человека, этим всерьёз не увлекающегося.
    Скорее всего, сдамся. 🙂

    Вот и Вам ссылка, возможно заинтересует.
    http://bordero.livejournal.com/229082.html
    Хотя и не все объяснения мне кажутся бесспорными.

  4. 21 января, 2008 @ 12:42 дп
    MAG пишет:

    в) щось ви сівбу зі збором урожаю переплутали 🙂 добре, допоможу: до навернення у християнство наші предки святкували початок нового року навесні, новий виток циклу, нове народження життя, тому і бажали добре орати і засівати; після впровадження християнства та прийняття Юліанського календаря новий рік було перенесено на 1 березня, а пізніше на 1 вересня (десь 1330-45(?) точно не знаю).

    Українські землі у складі Великого князівства Литовського, а пізніше — Річі посполитої, з 1362 року новий рік святкували 1 січня. Ну а з 20 грудня 1700 року за указом царя Петра I Новий рік в Російській Імперії святкують, «…по примеру всех христианских народов…» 1 січня.

    Отака давність щедрівки.

    г) та це не складне запитання, ця лексика та особливості дуже схожі на українську та білоруську мови, для того хто ці мови знає звісно 🙂

    Якщо цікаво можу пізніше про українську мову пізнішого періоду дещо запостити.

    Цікавенький лінк, дякую, хоча, Ви праві, як завжди все дещо складніше 🙂

    Этимология «галиматья»

    От фр. galimatias — путаница, вздор. Слово введено в литературный французский язык Монтенем около 1580 г. в значении «jargon des galimatias — непонятный жаргон».

    Существуют различные версии о происхождении слова:

    * сочетание лат. galli (род. п. от gallus — петух) и греч. mathia — знание;

    * возможно пришло во французский язык из испанского, в котором возникло под влиянием арабского «а’лима» — «знать, быть сведущим, понимать».

    * некоторые исследователи предполагают, что слово «галиматья» связано с фр. galimafree — бурда, плохо приготовленное блюдо (первоначально так называли рагу, наспех приготовленное из разных имеющихся под рукой продуктов)

    * есть анекдот о французском адвокате, отличавшемся рассеянностью и говорившем скороговоркой; защищая клиента, у которого украли петуха, он якобы сказал в своей латинской речи вместо gallus Matthiae (петух Матвея) galli Matthias (петуха Матвей)

    * ещё одна весёлая версия — слово связано с именем парижского врача Галли Матье, который не очень верил в эффективность лекарственных препаратов того времени (17 в.), резонно полагал, что подъем настроения больным не повредит. Он обладал необыкновенным даром смешить больных, часто до такой степени, что они от смеха выздоравливали; обычно писал свои шутки на обороте рецептов, и ставил свою подпись именно на этой шутейной стороне — Гали Матье. Став популярным, этот доктор перестал принимать больных и начал рассылать своим пациентам отпечатанные листки, в заголовке которых стояло его имя, а под ним — разные каламбуры и шутки, имевшие целительное свойство.

  5. 22 января, 2008 @ 9:25 пп
    Саша пишет:

    Вот тебе и «технарь»! 😉

    А в технике (своей области) тоже так прекрасно разбираетесь? 🙂

  6. 23 января, 2008 @ 12:50 дп
    MAG пишет:

    Ну в мене ж технічна спеціальність за вищою освітою, це професійне, а крім цього ще чимало цікавих речей є на світі 🙂

    І чим далі по життю тим більше цікавлять сторонні речі, історія, етимологія, психологія, економіка, хоча два останні звичайно дещо і професійного стосуються 🙂

    Щодо компетентносі у своїй галузі, себе складно власне оцінювати, червоний диплом зараз ні про що реально не говорить, ну, можу сказати що з практичними професійними задачами пораюся нормально, наукові викликають недостатньо ентузіазму щоб на них серйозно витрачати час.

    Щодо «прекрасно разбираюсь», Ви дещо неточно оцінюєте рівень моєї ерудиції.

    Сучасній молоді що має доступ до вебу та великої кількості інформаційних ресурсів властивий гнучкіший, розкутіший та не вельми стійкий «мозаїчний тип мислення, знань» на противагу класичному інерційному, громіздкому та монолітному «структурованому».

    Для моєї професійної свідомості характерний «структурований» тип, для інших сфер — «мозаїчний» на деякій «структурній» базі + прагнення «структурних» знань ключових елементів та законів «мозаїки» (принципи організації будь-якої сфери знань від математики все одно не відрізняються).

    Решту інформації я просто беру за необхідністю.

  7. 23 января, 2008 @ 9:25 пп
    Саша пишет:

    Всё-таки уровень у Вас очень неплохой.
    Я ведь не говорил о какой-то там гениальности.
    Покамест. 🙂

  8. 24 января, 2008 @ 2:12 дп
    MAG пишет:

    Щось я ніяк не зберуся запостити статтю про історію української обсценної лексики, часу малувато 🙂

    Хоча якщо бути відвертим — невистачає бажання 🙂 час в принципі завжди є, все залежить від пріоритетів.

    Щодо рівня — цікаві люди, люди з якими можна мати справу не тільки на суто матеріальній базі є, вони є і серед моїх однолітків, є і серед молодших, інша справа що зформувати таку систему стосунків і справ не просто, от Mixter, мені здається, знаходиться дещо за межею подібної системи, чи просто не має своєї, я правий?

    Чому я так думаю — така система формується тривалий час, за умови спільного розвитку учасників, певного рівня свободи суспільства та наявності розуміння принаймні деякими учасниками необхідності існування такої системи. Наступний крок її розвитку за умови достатнього розвитку більшості учасників досить очевидний.

    З Вами, Сашо досить просто в цьому плані, Ви класичніша радянська людина, а щодо Mixterа — не зовсім зрозуміло, але скоріше за все він поза цим етапом і поза саме такого роду системою.

    Щось мене на роздуми вголос потягло, це зазвичай не досить розумно, щось Ви мене Сашо спровокували 🙂

  9. 24 января, 2008 @ 10:23 пп
    Саша пишет:

    Я же провокатор.
    Советский провокатор. 🙂

    А насчёт советскокго мышления- Вы правы, его никак уже не вытравить из меня.
    Да и ни к чему.
    Ведь тогда это буду уже не я.

  10. 25 января, 2008 @ 1:10 дп
    MAG пишет:

    Та ні, я дещо інше мав на увазі, просто розмови на суто політичні теми показують свою неспроможність у встановленні порозуміння, хочеться поговорити і про інші речі.

    Так, звичайно, це вже будете не Ви. Але з іншого боку людина постійно змінюється (вдосконалюється, якщо це свідомі, спричинені власними зусиллями зміни). Але тут є одне на жаль яке стосується зусиль. На жаль те, що тобі дає хтось, не становить для тебе реальної цінності. Це в принципі і добре. Уявляю собі що було б коли люди мінялися по кілька разів на рік — без власних зусиль, виношування ідей, від одного лише програмувального потоку 🙂

    А так — старі програми залишаються, їх просто злегка корегують. Це так взагалі, не тільки блакитних стосується 🙂

  11. 25 января, 2008 @ 9:27 пп
    Саша пишет:

    Всех, безусловно.
    Опять с каждым Вашим словом согласен.
    И так бывает довольно часто.

  12. 26 января, 2008 @ 2:45 дп
    MAG пишет:

    Розвиваймося, думаймо, звільняємо свій розум. Коротше випереджаючи іронізування напишу сам:
    «Ложки нет». Neo(tm) 🙂

    Не знаєте з чого почати? Можу допомогти.

    Перш ніж іти по цьому лінку згадайте — тільки надбане і !обов»язково! критично самостійно осмислене має цінність.

    Я лише можу поділитися орієнтиром який допоміг мені. Бажання, час, зусилля та критичне мислення — Ваші. За умов бажання + наявності деякої логіки, книжечка займає не більше тижня, дуже детально заглиблюватися в схеми не варто, лише зрозуміти ідеї.

    І ще — ця книжечка це не ширпотреб, це стисло викладена у науково-популярній формі досить ефективна на практиці сучасна психологічна теорія. Таку чи подібну їй книжку необхідно прочитати будь-яким батькам що мають хоча б уже 3 річну дитину, а також кожній дитині від 16 років — якщо є бажання та сприяння батьків. В кінці там є критична частина, можете одразу зайти туди, але рекомендую читати спочатку.

    http://www.psylib.ukrweb.net/books/berne03/index.htm

    внизу там є лінк на скачку.

  13. 27 января, 2008 @ 8:39 дп
    Саша пишет:

    Теория сценариев интересна.
    Думаю, что люди, немного пожившие на свете, приходят к ней сами.

    Я вот могу о себе сказать.
    За много лет работы в школе я нащупал некоторое количество различных сценариев ситуаций с учениками.
    Эти ситуации воникали неоднократно в прошлые годы.
    Помню, как я выходил из них раньше.

    Сейчас делаю то же самое, но с учётом прошлых ошибок и недочётов.
    Так отшлифовывается мастерство.

    Мир- театр, а люди в нём -актёры. 😉

  14. 28 января, 2008 @ 2:08 пп
    MAG пишет:

    Погоджуюся. Але одне «але». Ми з Вами приходимо до тієї стадії наукового процесу, що називається «інтуїція». Якщо ми з Вами не професійні психологи, то для нас наукове, підкреслюю, вивчення цієї гіпотези практично завершується. Тому наші можливості по її використання обмежені. А в такого роду книжці — стислий результат подальших кроків, якісний та кількісний аналіз достовірності гіпотези і т.п. необхідні наукові атрибути. Без решти процесу використання ідеї не є ефективним.

    Тому ж саме ця теорія і є цікавою як стартова точка (для мене зокрема), що її можна елементарно перевірити на знайомих і на собі 🙂

    Я думаю правильно робите, справді такі знання для викладача необхідні.

    Це Ваша точка зору. Таку точка зору нав»язує спадковість та суспільна система, для якої збереження таких правил є необхідною умовою для функціонування. Чітко відокремлювати сферу «гри» від сфери «діяльності, вчинків, думок», правил нав»язаних політичною і т.п. системою від реальних цінностей, навчитися хоча б на 90% зменшити витрати часу та зусиль на виконання суспільних правил «гри» — непогане досягнення для кожного. Непогано б дійти до етапу щирого запитання собі + щирої відповіді.

  15. 28 января, 2008 @ 9:29 пп
    Саша пишет:

    Заставлять быть лучше должна жизнь.
    Все должны видеть, что у хороших учеников лучшие результаты.
    У остальных должно быть на минимальные потребности, достойные человека.

  16. 29 января, 2008 @ 12:41 дп
    MAG пишет:

    Ні, я не погоджуюся. «Заставлять быть лучше» людина повинна сама себе. Все інше — милиці, а не здорові ноги.

    Нічого подібного, учням потрібно допомагати мислити самостійно, оцінювати якість роботи вчителів та якість шкільної системи, прагнути кращого рівня власних знань та кращих знань своїх друзів, товаришів. Все інше — створення бездумних клонів для підтримання поточного курсу.

    Про які результати Ви кажете? 12 балів з устіх предметів? Золота медаль? Невже мені Вам слід нагадати, що це все це є мірою живучості та пристосовності школяра і «прошареності» його батьків?

    Мінімальні потреби безумовно повинні забезпечуватися. Але не слід будувати дітям чергову програму поведінки та виживання в соціумі.

  17. 29 января, 2008 @ 10:43 пп
    Саша пишет:

    А кто спорит?

  18. 30 января, 2008 @ 1:22 пп
    MAG пишет:

    Добре, можливо я просто переплутав «брак логіки» з «Вашими аргументами».

    Тому що Ваша думка «я розумію та використовую досягнення сценарної теорії» суттєво протирічить написаному Вами у передостанньому пості «Заставлять быть лучше должна жизнь. Все должны видеть, что у хороших учеников лучшие результаты. У остальных должно быть на минимальные потребности, достойные человека».

    Для мене це просто підміна одного несвідомого сценарію на інший.

  19. 30 января, 2008 @ 1:22 пп
    MAG пишет:

    Та і для сценарної теорії також.

  20. 30 января, 2008 @ 9:10 пп
    Саша пишет:

    Вообще-то я имел в виду просто людей, когда говорил «ученики».
    Ученики жизни, в этом смысле.

  21. 31 января, 2008 @ 12:54 дп
    MAG пишет:

    В такому разі перепрошую, я чомусь зрозумів Ваші слова лише у контексті останньої фрази попереднього посту 🙂

    *Заставлять быть лучше должна жизнь.
    Не зовсім погоджуюся, це хіба що ідеального світу стосується, а реальний світ примушує бути пристосованішим, але аж ніяк не кращим. Що в ссср, що на заході. Тому моя теза залишається в силі — лише свідоме, цілеспрямоване самовдосконалення. Не стоит прогибаться под изменчивый мир.

    *Все должны видеть, что у хороших учеников лучшие *результаты.
    Теж не погоджуюся, «всі» можуть бачити лише результати пристосованості, а решту якостей бачать лише теж хороші учні.

    *У остальных должно быть на минимальные потребности, *достойные человека.
    З цим погоджуюся.

  22. 31 января, 2008 @ 2:00 дп
    MAG пишет:

    До речі, цікаві у Вас фотки, бульбашка сподобалася 🙂 Взагалі завжди цікаво побачити з ким спілкуєшся. Тільки щось фоток не багато, ну та це мабуть трафік; ще не можу до папки «!» зайти 🙂

  23. 31 января, 2008 @ 7:52 дп
    Саша пишет:

    А и не надо. 🙂
    Впрочем, там ничего такого особенного и нету. 🙂

    Если интересно ещё фото посмотреть, то зайдите на Рамблер.ру, введите в поиск «Стихи Александра Вячеславовича» и Вам откроется ссылка на наш школьный сайт.
    Или поищите «одесская школа №18», тоже найдёте на Рамблере.

    Я хотел ссылку просто дать здесь, но ничего не получается, здесь это невозможно почему-то. (Вы как-то тоже о подобных вещах говорили).

  24. 31 января, 2008 @ 10:51 дп
    MAG пишет:

    не дуже задумуючись зайшов на результат пошуку по вашому імені-прізвищу в гуглах 🙂

    http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article;jsessionid=61344322FC59FBB95F73AFA692577EDF?art_id=40949&cat_id=40897

  25. 31 января, 2008 @ 10:01 пп
    Саша пишет:

    Вот тут-то меня и накрыли. 🙂
    Теперь придётся срок мотать.
    И надо было мне в Интернет лезть? 😉

  26. 1 февраля, 2008 @ 12:01 дп
    MAG пишет:

    🙂

  27. 16 октября, 2008 @ 10:46 дп
    MAG пишет:

    “Дітей розвивають вчителя які вчать своїх учнів думати.
    Але ж для того, щоб висловлювати свої думки, треба знати мову! :)»

    А що, з цим проблеми? Дорослі люди можуть ні українською ні російською ні жодною іншою свої думки зформулювати? Тоді це вже незворотні зміни мозку 🙂

    «А наше бурхливе сьогодення вимагає якомога більше знаннь і вміннь від людей. Тому ще одна мова нікому не завадить!»

    Тому й вчать, як Ви правильно вказали, різні мови. Якщо батькам здається, що якусь мову вчать недостатньо — є механізми звертання до влади. Кияни так уже щодо російської робили, до речі.

    «Чи нам треба, як литовцям, у відповідь на російську мову, говорити: “Я вас не розумію!” ? 🙂 Я вважаю, що це зайве»

    Та годі східняку доводити, що у нас хтось не знає російської або демонстативно відповідє що її не знає 🙂 Такого навіть на Західній Україні фіг зустрінеш.

    “Не знаю правда де ви такий фільм побачили, я лише з субтитрами зустрічав.”
    Здається, по 1+1, але назви не пам”ятаю — я дуже намагалася це неподобство забути! :)»

    Ну Ви ще згадайте як якийсь новий канал щоб привернути увагу «17 миттєвостей весни» переклав за свій рахунок 🙂

    “Можна, але й справді ніхто цього не зробив. А цим повинні були б займатися такі партії як ПР — пропонувати альтернативні рішення. Але їм — нафіг впало.”
    Цим повинні займатися усі, хто береться керувати державою, і робити це не лише пустою балаканиною, а ділом!»

    Правильно, а що реального запропонували? Національна політика влади спрямована на формування загальнонаціонального телепростору на звичайних європейських умовах. Місцеві канали можуть хоч на санскриті транслюватися, спитайте в Саші скільки в Одеській області місцевих російськомовних каналів 🙂

    «А дитина, зазвичай, вважає рідною ту мову, якою з нею спілкувалися з перших днів її життя.»

    Дитина на те й дитина — у неї немає власного розуму, вона не аналізує. І за умов відносної інертності свого часу урбанізованих та русифікованих батьків (втрачений зв»язок з предками, мовою, культурою) та інтенсивного зовнішнього середовища (традиціно радянського престижного російськомовного) формування такої особистості не можна назвати повним і природнім. Я в тому числі говорю і про себе. Невже у Вас не було такого ж контрасту — приїжджаєте до бабусі-дідуся в село — а там все зовсім інше ніж у міському казані в якому варили «новое историческое сообщество».

    «А про те, що можна більше любити РІДНУ мову, хоча при цьому знати і при нагоді користуватися і іншими, — Ві знаєте?»

    Звичайно знаю, не однією мовою володію. Хоча російську рідною назвати не можу, це мова яка мала панівне становище на час мого дитинства, якою повинні були володіти мої батьки щоб успішно урбанізуватися в радянському суспільстві, але називати цю мову рідною — це все одно, що яничару беззастережно називати своєю рідною турецьку. Так, ми маємо в Україні 77,8% українців, 14,8% яких вважають своєю рідною російську — і звичайно це відображає не реальність, а скоріше прагнення до ствердження якогось зв»зку з предками.

    “Та це маячня, ніколи такого не буде якщо зовнішні сили не втрутяться.”
    Дай Боже, щоб Ви були праві! Проте, багато хто любить підзаробити і політичних балів, і грошенят завдяки таким конфліктам, і їх треба зупиняти заздалегідь, бо потім може бути пізно!»

    Такі сили (ті що дозволяють собі шовіністичну риторику) у нас мають недостатню підтримку виборців. Національні сили орієнтовані на законне і послідовне формування національного простору, ті, що орієнтується на радянський національний простір — на експлуатацію ностальгії, чи потрібно Росії дійсно аргесивно втручатися в нашу внутрішню політику — покаже час.

    “Нічого подібного, ніякого старослав”янського не було.”
    Я мала на увазі літературну мову»

    Літературна мова східних слов»ян або ж «церковнослов»янська» — мала дуже мало спільного з розмовною. Це була штучно створена мова. З неї аж ніяк не могли виникнути сучасні літературні.

    «А у сучасній українській літературній мові, до речі, багато запозичень з німецької. Про інші не скажу, не знаю, а німецьку я вчила і дуже часто зустрічала схожі варіанти, як слова»

    Ви уявляєте — в сучасній літературній російській теж дуже багато запозичень з німецької, французьскої, голандської та англійської 🙂 А ще як і в українській — з тюркських, грецької та латини 🙂

    «так і будова фраз»

    А російські дуже неприродні для слов»ян закінчення на «-ировать» — чудовий приклад історичного нормування російської граматики за зразком німецької 🙂

    А «чувствовать себя не в своей тарелке» — невдалий переклад французького виразу «Ne pas etre dans son assiette» де assiette значить не тільки «стійка позиція» (те що малося на увазі), а й «грунт», «топографічне розташування об»єкту», «табличка» і «диферент корабля» і, нарешті, «тарілка» 🙂

    «А в українських письменників до кінця 19 століття дійсно було мало тем, крім селянської.
    Можна виділити, хіба що, Франка та Лесю Українку. В російській літературі, на мою думку, таких письменників було більше. Хоча, можливо, через політику спочатку Російської імперії, а потім СРСР, ми про таких просто не знаємо. Хотілося б дізнатися, щоб скласти свою думку»

    Ваша думка — чудове підтвердження статусу Гетьманщини, а потім Малоросії та України як внутрішньої колонії, коли всі письменники походженням з колонії, що з об»єктивних причин долучаються до літературного життя метрополії записуються в діячів виключно метрополії 🙂

    Власне російської літератури до приєднання українських земель як такої не існувало практично. Київ, Львів та Новгород (спочатку) були культурними центрами східнослов»янських земель, всі визначні літературні художні та релігійні твори писалися там, контраст в порівнянні з Московією — у сотні разів. Було вироблено староросійська, староукраїнська та старобілоруські мовні традиції. Ці традиції не переривалася до порушення Москвою угод з Гетьманщиною часів Визвольної Війни і включення земель Війська Запорозького до складу Московії (потім Росії) з повною ліквідацією усіх прав та привілеїв. В подальшому Московія (потім Росія) вжила серйозних заходів для ліквідації окремої староукраїнської мовної традиції і для заміщення її на російську.

    Ці заходи виглядали приблизно так:

    — 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, московський цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (тобто українські) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

    — 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».

    — 1689 р. — Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…»

    З приводу цього в указі від 1905 р. «Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова» сказано так: «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати»

    — 1690 р. «Сугуба, трегуба і многогуба» «анафема» Московського собору на книжки С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького.

    — 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви. Його лист до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

    — 1709 р. — Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було. Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.

    Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили вимушені були перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли свою роль у розвитку культурного життя, але вже Московії.

    — 1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было».

    — 1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные»

    — 1724 p. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная»

    — 1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.

    -1740 р. Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запроваджено російську мову в діловодстві на території України.

    — 1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російської мови викладання.

    — 1753 р. — Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

    — 1755, 1766, 1775, 1786 pp. — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки.

    — 1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.

    — 1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії (повторно).

    і т.п.

    Як результат — переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.

    Що ж стосується мови письменників — звичайно як наслідок такої ситуації з мовою практично всі вони писали тогочасною російською, це було черговим розривом історичних зв»язків. Для прикладу — всі ми знаємо, що Гоголь писав російською, а ніхто не поцікавиться якою мовою писав ще його батько. Що про себе казав то й же Чехов, по мамі «Шимко».

    Тільки окремі титани типу Котляревського чи Шевченка могли маючи величезну ерудицію та зання народної та офіційної мовних традицій могли встати над своєю долею колоніальних письменників.

    Що стосується кола тем порушуваних українськими письменниками до кінця 19-го століття — якщо цікаво можу підказати де шукати.

    «Згодна. Тому й не надто люблю історію! 🙂 А середньовіччя і зараз досить часто себе проявляє, узяти, хоча б, фанатизм деяких людей! 🙂 Як говориться: “Ми вже вийшли з печер, але печера ще не вийшла з нас.»

    Але ж майбутнє без історії не можливе! І якщо ми самі не цікавимося «складною» національною історією, то Вам на блюдці дадуть вироблену за століття «просту» колоніальну — історію, де противник метрополії не може бути героєм, а героєм може бути лише її слуга та захисник.

    «А що, фашисти вже були у 1841-му році? 😀
    Ні, звичайно, але саме ці слова були поєднані з музикою австрійського композитора Гайдна і використані у 30-х роках фашистами для створення гімну нової Німеччини»

    Так само як і тисячолітню свастику використали з такою ж метою 🙂
    Так само як і нейтральну самоназву українських євреїв «жид» погромщики зробили табуйованим.

    Тому імхо самі слова тут ні до чого — важливий їх зміст.

  28. 18 октября, 2008 @ 1:09 дп
    Рыбка пишет:

    «Невже у Вас не було такого ж контрасту — приїжджаєте до бабусі-дідуся в село — а там все зовсім інше ніж у міському казані в якому варили “новое историческое сообщество”.»

    Неа, я всегда прекрасно умела переключаться с языка на язык! 🙂 Просто на русском написано больше такого, что я люблю, чем на украинском, а читать эти книги в переводе мне не нравится. Поэтому я и люблю больше именно русский.

    «Що стосується кола тем порушуваних українськими письменниками до кінця 19-го століття — якщо цікаво можу підказати де шукати.»

    Підкажіть. Буду вдячна! 🙂

    «Але ж майбутнє без історії не можливе! І якщо ми самі не цікавимося “складною” національною історією, то Вам на блюдці дадуть вироблену за століття “просту” колоніальну — історію, де противник метрополії не може бути героєм, а героєм може бути лише її слуга та захисник.»

    Цікавитися я цікавлюся, але це не забороняє мені не приймати те, що мені не подобається.
    Скільки разів страшні сторінки історії вже повторювалися, і скільком людям ще доведеться заплатити життям, щоб довести її (історії) правоту!

    «Тому імхо самі слова тут ні до чого — важливий їх зміст.»

    А ще те, хто і як їх розуміє та проголошує!

  29. 18 октября, 2008 @ 8:38 пп
    Саша1967 пишет:

    Меня тоже пока не привлекают украинских писателей и поэтов.
    Тяжело как-то читается.

    Впрочем, это дело вкуса.
    Наверняка существует немало людей, которым нравится именно украинская литература.

    Но это дело такое.
    Насильно мил не будешь, а нам всем надо исходить из того, что каждый здесь должен чувствовать себя дома.
    Чтобы всем было хорошо, тогда и патриотизма (а не поцреотизма) 🙂 будет поболе нынешнего.

  30. 24 октября, 2008 @ 9:49 дп
    MAG пишет:

    Рибинка:

    “Невже у Вас не було такого ж контрасту — приїжджаєте до бабусі-дідуся в село

    Неа, я всегда прекрасно умела переключаться с языка на язык! :)»

    Не йдеться про легкість перемикання з мови на мову — йдеться про природність самого факту.

    «Просто на русском написано больше такого, что я люблю, чем на украинском, а читать эти книги в переводе мне не нравится. Поэтому я и люблю больше именно русский»

    Скоріше Ви написаного російською читали більше 🙂 Ну та це питання нашої з Вами історії, а не літератури.

    “Що стосується кола тем порушуваних українськими письменниками до кінця 19-го століття — якщо цікаво можу підказати де шукати

    Підкажіть. Буду вдячна! :)»

    Які періодни, жанри та мови Вас цікавлять?

    «Цікавитися я цікавлюся, але це не забороняє мені не приймати те, що мені не подобається»

    Ви приймаєте чи не приймаєте не історію — а ідеологічну цукерочку для мас. Де солодка частина — те що вигідно замовнику.

    У тому що для Вас солоденьким являється імперська чи радянська цукерки винен статус нашої землі у складі обох імперій — внутрішньої колонії.

    “Тому імхо самі слова тут ні до чого — важливий їх зміст

    А ще те, хто і як їх розуміє та проголошує!»

    Ну нехай 🙂

    —————

    Саша1967:

    «Меня тоже пока не привлекают украинских писателей и поэтов. Тяжело как-то читается»

    Ви, очевидно, хотіли сказати «меня не привлекает встеченная мной литература на современном литературном украинском языке, тяжело читать»

    «Наверняка существует немало людей, которым нравится именно украинская литература»

    Есть немало людей, которым нравится хорошая литература.

    «каждый здесь должен чувствовать себя дома. Чтобы всем было хорошо, тогда и патриотизма (а не поцреотизма) 🙂 будет поболе нынешнего»

    Та отож. Но это сложный фактор на который влияет много «чинників». И далеко не все они «бандеровского» происхождения.

  31. 24 октября, 2008 @ 11:19 дп
    MAG пишет:

    Саша1967:

    “Меня тоже пока не привлекают украинских писателей и поэтов. Тяжело как-то читается”

    Імхо варно починати з чогось легшого — сходіть до бібліотеки і поспитайтеся Олега Чорногуза, а саме його розповідь про молодят (молодоженов) — імхо не пошкодуєте. Думаю після першої сторінки перестанете помічати якою мовою читаєте.

    В неті на жаль не знайшов цієї його розповіді, але є ось така маленька:

    ЯК Я ДОПОМАГАВ ПРИЯТЕЛЕВI

    Зустрiлися ми з ним у кав’ярнi.
    — На ловця й вовк бiжить, — вигукнув вiн i потяг мене за лацкан пiджака в глибину зали. Пiсля третьої чарки товариш остаточно осмiлiв.
    — Слухай, будь другом, — сказав просто й невимушено. — Напиши на мою книжку позитивну рецензiю. Бо боюсь — як тiльки книга з’явиться, то хтось врiже негативну.
    Я згодився. Вiн дав менi верстку майбутньої збiрки. Я її чесно прочитав i через тиждень показав рецензiю.
    — Генiально, — похвалив вiн. — Краще не скажеш. Та й заголовок чудесний — «Народження майстра». Було б добре, якби ти дав її у «Вечiрку». По-перше, в мене там знайомi, по-друге, «Вечiрку» майже всi читають.
    Я так i зробив. Рецензiю видрукували, але передчасно, бо виявилося — збiрка ще не побачила свiту. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж вiн, здається, зненавидiв, хоч свiдок сам бог — я йому хотiв тiльки добра.
    — Послухай, — казав я, — саме тепер, без збiрки, ти став ще вiдомiший, нiж був би зi збiркою. По-перше, це надзвичайно оригiнально: книги ще нема, а рецензiя вже є. По-друге, усi вважають, що ти справдi неперевершений майстер пера, бо нiхто тiєї збiрки, окрiм мене, не читав. Усi певнi, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, — заспокоїв я його, — ти ж сам знаєш, що тiльки генiальнi твори при життi генiїв не видавалися. Не видали тепер — видадуть пiсля смертi. Це трохи заспокоїло приятеля. Через пiвроку я зустрiвся з ним удруге.
    — Слухай, — схопив вiн мене знову за лацкан пiджака, — ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?
    — Слава богу, — вiдповiв я, — нi шлунком, нi печiнкою я не хворiю.
    Ми забiгли в кав’ярню. Ту ж саму.
    — Нарештi в мене таки вийшла збiрка, — сказав радiсно вiн. Я мовчки потиснув йому руку.
    — Слухай, — вiв далi приятель, — ти не мiг би написати па мене рецензiю?!
    Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.
    — Не бiйся, — сказав вiн, — цього разу не таку, як ту. Скромнiшу. Трохи дифiрамбiв, трохи аналiзу й стiльки ж наприкiнцi критики. Словом, типово-стандартну.
    Сумлiння в мене було нечисте. Тому менi хоч як-небудь хотiлося себе реабiлiтувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензiя. Без аналiзу, без дифiрамбiв. У редакцiї першу частину рецензiї скоротили. Залишилась тiльки критика. До приятеля вдруге прийшла популярнiсть, до мене — його ненависть. Бiльше вiн зi мною й знатися не хотiв.
    Незабаром приятель, очевидно, знайшов собi нових друзiв, бо в однiй iз газет несподiвано для мене з’явилась реплiка. «Читачiв дивує,- писалося в нiй,- як могла з’явитись така малоквалiфiкована рецензiя у такiй поважнiй газетi? I хто її автор? Звичайний середнiй письменник, яких у нас тисячi. У рецензованiй книжцi вiн побачив лише штампи, примiтивiзм i надуманiсть. А чи знає вiн, що в правiй шухлядi письмового стола письменника в синьо-зелених папках лежать просто генiальнi речi, якi очiкують свого часу й видавця!» Нижче пiдпис: Iван Бураченко, фрезерувальник заводу «Червоний гумовик».
    Я зрозумiв, що на цей раз я просто-таки змушений допомогти приятелевi. I, нарештi, довести, що я йому не ворог, а друг.
    Того ж дня я написав п’ять листiв-вiдгукiв вiд людей рiзних професiй. Картав свою власну рецензiю й хвалив його збiрку. Один вiдгук був вiд ударника-машинiста Козятинського депо, другий — вiд групи пасажирiв Одесько-Кишинiвської залiзницi, третiй — вiд знаменитого дояра iз Запорiжжя, четвертий — вiд агента Держстраху, п’ятий — вiд ревiзора КРУ. Але цього менi здалося замало. Я боявся, що не всi цi вiдгуки опублiкують. Тому рiдного дядька зi Спиридонiвки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й органiзував замiсть однiєї телеграми двi: одну вiд себе, другу — вiд тiтки, яка ще й досi сидiла на дiвочому прiзвищi. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збiльшити тираж i бiльшу частину книг розподiлити на села.
    Свого сусiда, який їхав служити в Нiмеччину, я ледве вмовив, щоб вiн десь у районi Веймара опустив листiвку, написану латиною:
    «Милий Петро! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригiналi. Колосаль! Дуже карашо! Зер гут! Цiлуємо й жмемо руки. Твої: Генрiх Бьоль, Агата Крiстi, Фенiмор Купер i Едiсон Арантес до Насiменто, а по-вашому — Пеле».
    Втiм, я не сумнiвався, що редакцiя цими листами зацiкавиться. Вони повиннi надрукувати, казав я сам собi, хоч не всi, то частинку. Лише тодi я покажу приятелевi копiї цих листiв i в усьому зiзнаюсь. Нехай знає: я хотiв йому тiльки добра.
    Редакцiя газети справдi зацiкавилася цими вiдгуками й використала їх на своїх сторiнках…
    Приятель прибiг до мене додому.
    — Ти читав? — влетiв вiн схвильований i замiсть привiтання, кинув на стiл «Лiтературку». — Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я органiзував авторецензiї, автовiдгуки, автолисти. Але клянусь тобi, як перед богом, я написав тiльки один лист, другого допомiг скласти племiнниковi, що працює на заводi «Червоний гумовик». Присягаюсь!
    Я йому повiрив.
    — Але яка падлюка написала решту?!
    Я скромно промовчав. Бо знаю — скромнiсть прикрашає людину!

  32. 24 октября, 2008 @ 9:51 пп
    Саша1967 пишет:

    Непогано.
    Мені це чомусь нагадало вірші Олійника (він ще, здається, був редактором журналу «Перець») -жваво і з прекрасним почуттям гумору.

    А ще розповідь про те, як він, будучи дитиною, віддав бідної жінці насіннячка, що взяв у матері, і хотів поміняти на книги.

  33. 25 октября, 2008 @ 2:10 дп
    Рыбка пишет:

    МАГУ
    Хорошая история! 🙂 Я читала пару книг новой украинской писательницы Ирен Роздобудько. Детективы, но не глупые, и язык хороший. Мне понравилось. Хочу ещё что-то подобное найти. Не в смысле — детективы, а качественно написанные книги. Насчёт жанров — читаю, в принципе, всё, но больше всего люблю фантастику и поэзию. Период — 20 -21 век, м. б. ещё рубеж веков 19 — 20 («Серебряный век» в русской литературе. В украинской этого периода ничего на таком же уровне не находила.).

    «Ви приймаєте чи не приймаєте не історію — а ідеологічну цукерочку для мас. Де солодка частина — те що вигідно замовнику.»
    А история — наука скорее субъективная, чем объективная! 🙂
    И так было, по-моему, во все времена и во всех странах, а не только в Российской империи или в СССР. Все правители любят использовать исторические факты в своих интересах, да и по себе оставить долгую и красивую память на века не забывают!
    Так что в истории отделить «зёрна от плевел» — задача сложная, если не невозможная: ведь все неподходящие материалы обычно «подчищаются». Откуда Вы уверены, что Вам сейчас не вешают лапшу на уши? Просто ветер подул в обратную сторону — и бывшие предатели превратились в героев. А вдруг он снова переменится — герои опять станут предателями?
    Поэтому и нужно иметь своё мнение, и об истории в том числе — иначе рискуешь запутаться в чужих!
    Да и вообще, история, как и всякая социальная наука, неоднозначна — то, что хорошо для одних, плохо для других, и наоборот. А главное, все могут привести сотни доказательств и оправданий своим взглядам и поступкам! 🙂

  34. 26 октября, 2008 @ 1:56 пп
    MAG пишет:

    Саші:

    «Непогано»

    От почитайте розповідь про молодят, тоді скажете 😉

    «А ще розповідь про те, як він, будучи дитиною, віддав бідної жінці насіннячка, що взяв у матері, і хотів поміняти на книги»

    це не з читанки української літератури часом? Та по якій я навчався — взагалі клінічний випадок — таке враження що автори підбирали твори, хороші звичайно твори, але таким чином, щоб дитину на мучеництво запрограмувати 🙂

    Рыбка:

    «Хорошая история! 🙂 Я читала пару книг новой украинской писательницы Ирен Роздобудько»

    Не читав 🙂

    «качественно написанные книги. Насчёт жанров — читаю, в принципе, всё, но больше всего люблю фантастику и поэзию»

    З приводу фантастики — читав досить багато українських авторів, треба пригадати. Але як і російська — в основному фантастика перекладна 🙂

    «Период — 20 -21 век, м. б. ещё рубеж веков 19 — 20 (”Серебряный век” в русской литературе. В украинской этого периода ничего на таком же уровне не находила.)»

    Я не зовсім розумію термінології — тобто Вас цікавить література виключно сучасною літературною українською мовою?

    «А история — наука скорее субъективная, чем объективная! :)»

    Ви говорите не про науку історію, а про ідеологію. Якщо знайому саме з ідеологією. В науці історії звичайно не бракує різного рівня діячів, але й між куколем знайдеться пшениця.

    «И так было, по-моему, во все времена и во всех странах, а не только в Российской империи или в СССР»

    Знову ж таки — Ви говорите про ідеологію. Наукою історією займаються справжні вчені. Ідеологію для держав роблять ідеологи і «вчені».

    «Все правители любят использовать исторические факты в своих интересах, да и по себе оставить долгую и красивую память на века не забывают!»

    До Історії це не має відношення.

    «все неподходящие материалы обычно “подчищаются”. Откуда Вы уверены, что Вам сейчас не вешают лапшу на уши? Просто ветер подул в обратную сторону — и бывшие предатели превратились в героев. А вдруг он снова переменится — герои опять станут предателями?»

    Не зважаючи ні на що завжди існувала, існує та існуватиме велика кількість Вчених з великої літери яким важливе пізнання. Вони утворюють спільноти без кордонів у яких свої проблеми та дискусії — але ці проблеми та дискусії далеків від звичних Вам псевдоісторичних ідеологічних проблем так як найближча галактика далека від нашої.

    «Поэтому и нужно иметь своё мнение, и об истории в том числе — иначе рискуешь запутаться в чужих!»

    Свою думку варто мати зважуючи власний життєвий досвід та інформацію з історичних (не ідеологічних) джерел — російських, українських, англійських, американських і т.п.

    «Да и вообще, история, как и всякая социальная наука, неоднозначна — то, что хорошо для одних, плохо для других, и наоборот. А главное, все могут привести сотни доказательств и оправданий своим взглядам и поступкам! :)»

    Нічого подібного.

  35. 26 октября, 2008 @ 2:02 пп
    MAG пишет:

    “Да и вообще, история, как и всякая социальная наука, неоднозначна — то, что хорошо для одних, плохо для других, и наоборот. А главное, все могут привести сотни доказательств и оправданий своим взглядам и поступкам! 🙂

    Нічого подібного»

    Хотів пояснити — Історія не дає абстракної оцінки подіям. Якщо для Вас важливі особисті свободи простих людей наприклад, або розвиток національних держав — Історія може дати оцінку тим чи іншим подіям у цьому ключі. Глобально судити «погано-добре» думаю самі розумієте ніхто не може.

  36. 26 октября, 2008 @ 8:53 пп
    Рыбка пишет:

    МАГУ
    Щодо історії.
    Я згодна, що реалістична, правдива наука історія існує, але звичайні люди про неї майже нічого не знають. Справжню історію знають лише ті, хто довго і глибоко її вивчав, тобто науковці. У всіх інших на це просто немає часу. А книг, де наводилися б лише «першоджерела» у вільне користування майже не поступає.
    Щодо мови літературних творів, які мене цікавлять.
    Так, саме сучасна літературна мова.
    До речі, Ви читали вірші Бориса Мозолевського? Його більше знають як вченого — історика та археолога, який знайшов скіфську пектораль, але він ще й прекрасний поет. Я колись знайшла його збірку у лаврській бібліотеці. Мені дуже сподобалось!

  37. 6 ноября, 2008 @ 9:55 пп
    MAG пишет:

    Рибинці:
    Даруйте що довго не відповідав.

    «Справжню історію знають лише ті, хто довго і глибоко її вивчав, тобто науковці. У всіх інших на це просто немає часу. А книг, де наводилися б лише “першоджерела” у вільне користування майже не поступає.»

    Ну чого ж, мати уявлення про історію у нас зараз можна, є інтернет і багато джерел і оригінальних досліджень можна знайти в неті, було б бажання. А те що найбільше чути найекстримальніших «дописувачів» про те що нічого українського «нє било, нєт і бить нє может» або популярні до шарлатанства опуси про стародавніх укрів — ну що ж, така особливість сучасних інформаційних потоків, хто шукає — знайде й нормальні джерела 🙂

    Для прикладу візьму історію літературної української мови

    невеликий підручник
    http://litopys.org.ua/rusaniv/ru.htm

    короткий огляд Шевельова:
    http://litopys.org.ua/rizne/eu_lit1.htm

    таблиця, історичний розвиток
    http://litopys.org.ua/rizne/ukrtable.htm

    «Щодо мови літературних творів, які мене цікавлять.
    Так, саме сучасна літературна мова»

    Проблема в тому що до становлення сучасної літературної мови (на основі простонародної) у нас крім церковнослов»янської та староукраїнської (церковнослов»янська з елементами розмовної лексики) послуговувалися ще багато чим, в тому числі й латиною 🙂 Але оскільки Вас цікавить 19-21 століття, коли сучасна літературна українська традиція вже зароджувалася, розвивалася, та досягала відповідного рівня, то це простіше.

    Короткий довідник з відповідних напрямків течій та напрямків/найвідоміших представників цікавих Вам періодів:
    http://www.ukrlib.com.ua/encycl/techii/

    Шкода що Ви відштовхуєтеся від російської літератури — українська література не починається з 19 століття:
    http://litopys.org.ua/links/inoldlit.htm
    http://litopys.org.ua/links/inliter.htm

    «До речі, Ви читали вірші Бориса Мозолевського? Його більше знають як вченого — історика та археолога, який знайшов скіфську пектораль, але він ще й прекрасний поет. Я колись знайшла його збірку у лаврській бібліотеці. Мені дуже сподобалось!»

    Такі історики як Борис Мозолевський та Михайло Брайчевський справді чудові представники української поезії. Власне за це («…Хрущева и Брежнева я товарищами не назову…») Борис Миколайович і практично працював кочегаром аж до того моменту як знайшли Пектораль якій мудрим рішенням радянської влади по підпорядкуванню іторичних пам»яток місцевим суб»єктам господарювання судилося бути похованою під ковшами бульдозерів. Дуже пощастило з головою об»єкту який справді історією цікавився і з самовільною підтримкою друзів з університету. Це вже потім після розкопок його заднім числом швидко оформили «молодшим науковим співробітником».

  38. 10 ноября, 2008 @ 10:49 пп
    MAG пишет:

    Шо за діла, де ж мій комент Рибинці?

  39. 10 ноября, 2008 @ 11:14 пп
    MAG пишет:

    Як Саша та Рибкою ставляться до ще однієї гуморески Чорногуза?

    ЯК ПРИБОРКАТИ СУСIДА

    Прочитавши цей заголовок, читач, у якого квартира зi спiльною кухнею, коридором, ванною, песимiстично сам себе запитає: «Хiба ж це можливо?» Можливо. Хочете знати, як це зробити, то негайно озброюйтесь олiвцем i занотовуйте собi цю пораду. Бо це питання таки хвилює вас. Справдi ж бо, як приборкати того ненависного вам сусiда? Мишей дохлих в його вариво ви вже кидали! Прусакiв у своїй кiмнатi розводили i в його кiмнату пiдпускали! Заводили здоровенних псiв — нiщо не допомогло! Воно й зрозумiло. Пес, як i дохлi мишi (й тi, що лiтають, i тi, що бiгають), вашого сусiда вже не дивують. У нього виробився iмунiтет. Цим його не вiзьмеш, а тим бiльше, з квартири не виживеш. По-перше, де ви тепер дiстанете доброго пса? А, по-друге, якщо й дiстанете, то де гарантiя, що рiвно через тиждень сусiда його не вгостить… Нi, не голкою й не миш’яком, а цiанистим калiєм. Тепер усе робиться на вищому рiвнi. I, по-третє, плакатиме чималенька сума грошей, затрачена на того сетера чи фокстер’єра.
    Отож, якщо ви поставили собi за мету приборкати сусiда, запросiть до себе в гостi знайомого. Пам’ятайте: клин вибивають клином. Запам’ятали? Тепер занотовуйте, що вимагається вiд вашого гостя.
    Перш за все, гiсть зобов’язаний мати належну зовнiшнiсть. А саме: вiдвислу нижню щелепу, як в орангутанга, i перекошений нiс, як у Мишки Япончика. Словом, щоб була така пика, що кожен, хто б на нього не глянув, сказав: «Як пить дать — головорiз». Знайдете такого типчика, вважайте — спокiй забезпечено. Ви повний господар на кухнi, в коридорi, у ваннi. Сусiд стане тихше води, нижче трави i в патрони вкручуватиме постiйно свої лампочки. Бо самi скажiть, кому приємно зустрiчатися з таким мордоворотом один на один, та ще й у темрявi? Це перше.
    Друге. Ви повиннi свого гостя одягти. В пiжаму. Бажано смугасту.
    Третє. Озброїти ножем. Не кухонним. А тим, що на пружинi. Клацає й вистрiлює.
    Четверте. Заборонити вступати з сусiдом у будь-якi контакти: вiтатись, вести розмови, просити дозволу зайти у ванну.
    П’яте. Випускати гостя з кiмнати саме в той момент, коли зi своєї кiмнати виходить сусiд. При зустрiчi хай дивиться спiдлоба i пiд самим носом несподiвано «вистрiлює» ножем. Ефект потрясаючий.
    Нехай пiсля цього сусiд спробує пiдсунути вашому гостю голку чи шматок хлiба з миш’яком, а вам у каструлю опустити виводок сiрих мишей.
    Але це ще не все. Є пункт i шостий. Чи не найголовнiший. Без нього ви нiчого не виграєте. Через день-два необхiдно вам самому зайти до сусiда й побiдкатись:
    — Що менi, бiдному, тепер робити?
    — А що? — поцiкавиться сусiд.
    — Так от брат iз тюрми втiк. П’ятнадцять рокiв за вбивство дали, а вiн узяв i втiк. Тепер у мене переховуватись збирається. Каже: заявиш у мiлiцiю, то тебе кокну й разом iз тобою твого сусiда. Мене, зрозумiло, за те, що я брат його, але, скажiть, — вас за що? Сусiд зниже плечима…
    — То ж то i є. Аби хоч вас не зачiпав. За себе я не боюсь. А от як вас нi за понюх табаки зарiже, то я тодi не переживу. Каже: менi вже все одно. Заявиш у мiлiцiю, то одразу обох. Менi, каже, слiдством займатись нiколи. Я не слiдчий, що буде розбиратись, хто iз вас той донос писав — чи ти, чи вiн. Вiн, це значить, ви…
    Пiсля цього попросiть вибачення й залиште сусiда в спокої. Тепер вважайте, що сусiд приборканий остаточно. Вiднинi вiн вам не колотиме очей, що ви пiсля себе не помили ванну. Сам помиє. Замете коридор. Почистить конфорки вiд збiглого супу чи вермiшелi. Перед тим, як зайти до туалету, поцiкавиться, чи не бажаєте першi завiтати ви. Щоранку бажатиме вам мiцного здоров’ячка, цiкавитиметься, як спалось вам i вашому братовi. Про анонiмку в мiлiцiю й не думайте — не напише. А як напише, то що? Прийде уповноважений. Поцiкавиться, хто живе. Познайомите мiлiцiонера з товаришем. Мовляв, ваш гiсть. А щодо вбивства i втечi з тюрми, то чого тiльки той проклятущий сусiда не видумає! I треба ж таке вигадати на чесних людей.
    — Товаришу мiлiцiонере, а скажiть, будьте добрi, чи не можна оцього сусiда за наклеп упекти на пару годочкiв? Бо спасу вiд нього вже нема. Бачте, до чого додумався чоловiк.
    Дивись, може, й клюне. Одне слово, за роботу. Жаль тiльки, що в наш iнтелектуальний час такого неандертальця пiдшукати важко.

  40. 11 ноября, 2008 @ 9:22 пп
    Саша1967 пишет:

    Я эту ситуацию видел в одном советском кинофильме. 🙂
    Называется «Волшебная сила искусства».
    Там герой Аркадия Райкина подобным образом спасал свою школьную учительницу.

    Помните:
    -«Ванна глыбокая, ёмкая. Мы в ней огурцы засолим- во закусон!
    -А мыться где?
    -Мыться- не бояре, мыться на кухне будете»!
    Или:
    -«Всё, бум меняться, бум! У меня душа горит на этих подлецов». 🙂

  41. 14 ноября, 2008 @ 12:01 пп
    MAG пишет:

    Де ж мій коментар з посиланнями для Рибинки!? Невже зник назавжди… 🙁

  42. 28 ноября, 2008 @ 6:00 пп
    MAG пишет:

    О! Коментра з»явився!

    Згадав що у «Веселих порадах» є і про футбол, то це вже більше для Саші 🙂

    ЧОМУ НЕОБХIДНО СТАТИ БОЛIЛЬНИКОМ

    Щоб не вiдставати вiд епохи, не зажити слави профана, невiгласа й нiкчеми, то негайно станьте болiльником. Футбольним.
    Вам можуть пробачити неуцтво в живопису, музицi, кiно, лiтературi, але неуцтва в футболi — нiколи. В очах кожного справжнього болiльника ви, окрiм зневаги (ну в кращому разi спiвчуття до себе), бiльше нiчого не викличете. Бо нинi кожен, хто хоч трохи поважає себе, не може не стати болiльником. Не стати — означає свiдомо приректи на самознищення свою особу, кинути на себе тiнь, стати посмiховиськом. Спробуйте заявити знайомому, що ви не болiльник.
    — Як, ви не любите футбол? — здивується вiн i гляне на вас такими очима, нiби перед ним не ви, а дивак, який тисячу лiт тому залишив землю й оце днями повернувся. — Та ви що? Ви, безперечно, жартуєте.
    Спробуйте заперечити. Спробуйте — й побачите, що пiсля цього станеться. Ви можете сказати, що ви зовсiм не тямите в архiтектурi. Не знаєте, як вiдрiзнити давньовiзантiйський стиль вiд маврiтанського чи ренесанс вiд готики, або раннiй класицизм вiд модерну. Ви можете сказати, що не любите джазу чи симфонiчну музику, драму чи оперету… Але не любити футбол?.. Не бути болiльником у наш час, коли свiт роздiлився на два мирнi табори — футболiстiв i болiльникiв?
    Комусь iз читачiв здасться: автор перебiльшує, згущує фарби. Так от, я хочу довести, що це не так.
    Якось у мене на квартирi зiбрались товаришi. Серед них був i молодий талановитий актор. Його амплуа, як полюбляють казати артисти, iсторичнi ролi: Богдан Хмельницький, Iван Богун, Максим Кривонiс. Певна рiч, я вважав, що вечiр мине в цiкавих розмовах про театр, у розповiдях про те, як молодий актор готується до тiєї чи iншої ролi, що йому вдається легше, що важче. Коли ба — сидять мої гостi, ковтають тягучi паузи, вовтузяться, не знають, про що й говорити. I раптом хтось нiбито ненавмисне кидає… Нi, не про те, як грав колись Амвросiй Бучма чи Iван Паторжинський виконував Карася. Не про Соломiю Крушельницьку чи Оксану Петрусенко. Нi. Хтось кидає таку фразу:
    — Як тiльки вчора грали нашi!..
    Й одразу, як пишуть газети, пожвавлення в залi. Стiльцi почали зсовуватись, усi зiбрались до гурту.
    — Якого м’яча провiв Мунтян! Ну й Муня! Ну й Володя!
    — А Пузач? Ви помiтили, як став грати Пузач? Вiртуоз! Ейсебiо! Жаль, Бишовець травмований. Це для нас найбiльше нещастя: Бишовця не замiнити нiким.
    — А Хмельницький!
    — Що — Хмельницький?
    — Як грає Хмельницький! Ну, справжнiй тобi рисак. Землi пiд собою не чує. Ну й Хмельницький!..
    — Мда! Хмельницький — то голова, — прилучаєтесь до розмови i ви, повертаючися з перекуру. — Я вам скажу, якби вiн тодi у Варшавi…
    Вас у ту ж мить пронизує гострим поглядом кiлька пар здивованих очей.
    — Ви хочете сказати — не у Варшавi, а в Хожувi? Тодi, коли вони зустрiлися з «Турнiком»?
    — Та нi, — заперечуєте ви. — Я хочу сказати, якби вiн у Варшавi, зустрiвшись з королем Владиславом IV…
    — Стривайте. Одну хвилиночку. Що ви там, на кухнi, робили? — запитують вас. — Чимось дiвчат пригощали чи… Який король? Який Владислав? Що ви торочите? Ви знаєте, про кого ми говоримо?
    — Ну, чув, — нiяковiєте несподiвано ви. — Про Хмельницького…
    — Так. Але про якого? Ми маємо на увазi Вiталiя, а ви Богдана…
    Спробуйте пiсля цих слiв ще й запитати, хто такий Вiталiй Хмельницький. Ви здогадуєтесь, що творитиметься в кiмнатi? Як на вас дивитимуться? Ви можете не знати Богдана, але не знати Вiталiя… Я не знаю, з чим це все можна порiвняти. Вiталiя не знати не можна. Можна не знати, хто написав «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Тiнi забутих предкiв», «Неофiти», «Енеїду». Але не знати, скiльки забив у минулому сезонi м’ячiв головою й просто так Вiталiй Хмельницький — значить не знати нiчого.
    — Може, ти навiть не знаєш, де Центральний стадiон? — запитають вас.
    Не признавайтеся. Стверджуйте, що знаєте i що були ви там не раз, а те, що ви говорили до цього, — просто недотепний жарт. Стверджуйте. Все стверджуйте й нiчого не заперечуйте, бо рознесуть…
    Ви можете не знати, де в Києвi Видубецький монастир, Андрiївська церква, Золотi Ворота, Софiя, навiть Печерська Лавра. Але не знати, де в Києвi Центральний стадiон?.. Я мовчу. Я тут вам просто безсилий щось порадити.
    Єдине, що вам скажу: не поводьтесь так у товариствi, а тим бiльше на стадiонi. Бо пiсля цiєї ж поради, я певен, ви негайно помчите на стадiон. Помчите, а як поводитись на тому стадiонi, переконаний, не знаєте. Коли в товариствi за такi речi з вас не скинуть кепку й не викинуть у вiкно, то на стадiонi тiльки за одне таке слово з вас разом iз кепкою чуприна полетить. У гостях вас бити не будуть. А на стадiонi… А якщо ви ще й з жiнкою? З чиєю — там не питають. Там цiкавляться iншим:
    — Чого ти сюди прийшов? Уболiвати чи фiглi-мiглi крутити?!
    — Ти знаєш, що за ворiтьми стадiону не в одного справжнього болiльника серце вiд туги розривається, а ти, морда пиката, тут його мiсце зайняв…
    — Хто їм продає квитки? — дивується сусiд справа. — Ви менi скажiть, хто оцих типiв пускає на стадiон?
    Тепер ви розумiєте, чому треба стати болiльником? Щоб не вiдставати вiд життя, щоб не бути бiлою вороною на стадiонi, в товариствi й т. п. Отож, негайно штурмуйте довiдники, у яких про кожного футболiста є все: вiд росту до ваги, або йдiть до першого лiпшого сусiда й запасайтеся знаннями. Бо, потрапивши на стадiон, ви зобов’язанi (!) знати: скiльки голiв забив Бишовець, скiльки Серебро, чому не взяли в збiрну Медведя, на що захворiв Рудаков, за яких обставин покалiчився Кириченко, звiдки до нас прийшов Боговик, яке хоббi у Соснихiна, що п’є Сергiй Круликовський i чи вже одружений Володя Мунтян? Якщо одружений, то кого пошлюбив i як на це подивився тренер.
    Але знати тiльки це — отже, не знати нiчого. Ви повиннi завчити й етикет поведiнки болiльника на стадiонi. Якщо ви вже почали ходити на стадiон, то, зрозумiло, не для того, щоб там вiдсиджувати двi академiчнi години. Стадiон — це вам не унiверситетська аудиторiя й не мiсце для вiдпочинку.
    А як же вболiвати на стадiонi? З цього приводу теж написано чимало. Є працi, гiднi захоплення, є просто сiрi, посереднi речi. Однi автори стверджують, що на стадiонi треба сидiти так, щоб було чути, як м’яч летить вiд ноги Сабо i б’ється об штангу чи об’єктив фотокореспондента. Iншi заперечують, кажучи, що на стадiонi можна робити все, що завгодно, бо це не театр.
    З цими товаришами i я згоджуюсь, хоч не зовсiм. Справдi, стадiон — не театр. Але вони мають багато спiльного. Йдучи в театр, ми дивимось на афiшу. Йдучи на стадiон — теж дивимось на афiшу.
    Йдучи на стадiон, ми купуємо насiння. Йдучи в театр — запасаємось тим самим. Прийшовши на стадiон, купуємо програмку, а потiм питаємо в лоточницi, чи не знайдеться якихось грамiв до бутерброда. Те ж саме в театрi. Там i тут цiкавимось: хто ж сьогоднi грає? Чи будуть Дмитро Гнатюк i Володя Мунтян? Туди й сюди беремо бiноклi. Туди й сюди забуваємо плащi. Туди й сюди, як правило, запiзнюємось. Там i тут, як правило, на нас кричать: «Пригни голову! Та сiдай! Щоб ти вже каменем сiв!»
    Як на стадiонi, так i в театрi з верхнiх ярусiв на вас кидають коробочки з-пiд морозива, обгортки цукерок, надкушенi вафлi, недосмоктане монпансьє.
    Як на стадiонi, так i в театрi ви можете пiдстрибувати, зiтхати, свистiти, пожбурити на сцену чи на поле помiдор або протухле яйце.
    На цьому спiльнiсть мiж театром i стадiоном вичерпується. Як театр, так i стадiон мають свої особливi прикмети. У театрi, скажiмо, вас нiколи не намочить дощ, якщо дах своєчасно вiдремонтований. У театрi не палять нi цигарок, нi газет. По закiнченнi вистави в театрi не бiгають по стiльцях, не перестрибують через голови глядачiв.
    Стадiон має переваг значно бiльше. Мабуть, саме тому переважна бiльшiсть любить стадiон, а не театр. На стадiонi перш за все можна палити цигарки, газети, стрiляти з ракетниць, трiщати деркачами, дути в кларнети, флейти, сурми, сопiлки та iншi духовi iнструменти. Кидатись не лише помiдорами чи бовтунами, але шапками (переважно не своїми), кепками, кепочками, парасольками, пляшками, але нi в якому разi з-пiд кефiру чи молока. Такi пляшки носити в сектор суворо заборонено.
    На стадiонi можна розмахувати руками, гасити цигарки об чужi колiна чи лисини, цiлувати бабусь, дiдiв, дiвчат, юнакiв i побiжно давати чужим футболiстам поради: «Ванько, зведись, а то простудишся!» Або запитати в суддi: «Чого ти свистиш, дистрофiк?»
    До своїх футболiстiв звертаєтесь по-iншому. Наприклад: «Куди ж ти б’єш, мазило?! Ти що, не бачиш, що там штанга?»
    Фольклор болiльницький надзвичайно рiзноманiтний. Гумор теж. На трьох-чотирьох сторiнках його не занотуєш.
    Стадiон має й свої недолiки. У театрi ви можете сказати голосно: «Хiба ж це гра? Ех, нема Дмитра Мiлютенка. Отой грав, а це хiба гра?..» На стадiонi ви не можете навiть так подумати. На стадiонi ви мусите висловлюватись так:
    — Хiба ж це гра? Хiба це удар! Та вчись, труп, у наших грати!
    Вам усе пробачать. Вас залишать у спокої. Але, не доведи господь, висловитись вам на стадiонi так, як у театрi.
    — Хто це сказав? — спочатку долине тихо. А потiм на ноту вище: — Ти не бачиш, хто грає? Тобi що, окуляри вставити? — Й пiшло, й посипалося — ззаду, збоку, злiва, справа, згори! А якi тут термiни розкiшнi звучать!
    — Дай йому по штанзi!
    — Чого ти йому не заткнеш хвiртку?!
    — Зроби йому «сухий лист»!
    — Хай зачинить ворота!
    — Натягни йому сiтку.
    — Поясни йому, як бити пенальтi.
    — Трiсни його по кутовому!
    Отак треба вболiвати. Отак i не iнакше. А ви кажете: Гнат Юра. Отой грав — так грав. Та хiба вiн може зрiвнятися з Бишовцем! Нiколи.

  43. 28 ноября, 2008 @ 9:47 пп
    Саша1967 пишет:

    🙂 🙂 🙂


|
RSS feed отзывов к статье |





Оставить отзыв